Михайло Пінкевич — ветеран російсько-української війни, кавалер ордена Данила Галицько. До повномасштабного вторгнення був військовим пенсіонером, капітаном 1 рангу ВМС ЗС України в запасі, до виходу на пенсію був заступником начальника штабу Командування ВМС ЗСУ. Повернувся в стрій у квітні 2022. Два роки командував стрілецьким батальйоном. По завершенні служби у 2024 році вийшов у відставку в званні полковника з посади у Головної інспекції МОУ. Його професійний шлях охоплює службу в радянській палубній авіації, створення та розбудову Військово-Морських Сил Збройних Сил України, перший досвід співпраці з НАТО, керівництво в авіакомпанії "Константа" та участь у російсько-українській війні.
Пише УНН.
В інтерв’ю – практичні спостереження про бойову авіацію, формування національного флоту, виклики, адаптації та досвід переходу від радянської системи підготовки до стандартів НАТО, виклики та важливість підтримки авіаційної галузі в сучасних умовах. Це розмова про системну трансформацію, яка триває досі.
ВІД МРІЇ ДО БОЙОВОГО ЛІТАКА
Як почалась ваша історія з авіацією? Це була мрія чи доля випадку?
Я не мріяв стати саме військовим, але з дитинства був зачарований авіацією. Пам’ятаю, як у піонерському таборі в Лузанівці побачив на постаменті МіГ-21 – справжній винищувач. Тоді я ще не усвідомлював, як авіація вплине на моє життя, але інтуїтивно відчував, що небо – це моє.
З роками мрія зміцнювалась. Пізніше прийняв рішення вступати до льотного училища, в той час професія військового льотчика була престижною, високий конкурс на вступ, також обов’язковою умовою було проходження медкомісії та так званого профвідбору – кілька етапів тестування на придатність, як з’ясувалось пізніше пройшов успішно.
Коли на комісії оголосили, що зарахований до льотного училища радості не було меж. Цей момент став переломним в житті. Це був не просто новий етап – це був стрибок у невідоме, щось захоплююче та неосяжне. Я тоді не до кінця розумів, куди потрапляю і що чекає далі, але одне знав точно, хочу навчатись та піднятись в небо. І це бажання перекривало все інше. Було відчуття, що нарешті мрія стає реальністю, і я ступив на шлях, з якого вже ніколи не зверну.
Яким було навчання? Пам’ятаєте перші польоти?
Навчання тривало майже п’ять років. Уже з першого курсу ми почали літати. Програма складалась з двох етапів, перший-другий курс – освоєння навчального літака Л-29: польоти по колу, маршрути, пілотаж, польоти парами, бойове застосування. Наступний етап, третій-четвертий курс – освоєння в повному обсязі бойового МіГ-21, який був базовим літаком в навчальних закладах тих років.
Міг-21 це був тип машини освоївши навики пілотування на якому ти успішно міг перейти на нові типи. Уже після випуску в бойових частинах опановували більш сучасну бойову техніку, але навчання в льотному училищі закладало основи, філософію та принципи льотної роботи.
Пам’ятаю після другого курсу, коли повернулись з польових аеродромів ми вже відчували себе пілотами, гордість переповнювала, це був юнацький максималізм, він додавав впевненості, це було щось чого ми очікували та чим марили, проте це був тільки перший крок в досягнені мети.
Перший самостійний виліт був у квітні 1984 року – перший крок до становлення як бойового льотчика. Але авіація – це не просто професія, а спосіб життя зі своїми правилами, традиціями й повною самовіддачею. Вона не терпить байдужості чи половинчастості. Тут залишаються лише ті, хто по-справжньому "горить" небом. Важливі не лише технічна підготовка чи навички пілотування, а й внутрішній поклик – відданість небу, повага до інструктора до авіаційних законів, правил та традицій.
Підготовка на МіГ-21 вимагала повної зосередженості, льотного вишколу та роботи над собою. У льотне училище на перший курс набирали близько 320 курсантів, але до випуску доходили, тобто випускались, тільки 110 курсантів. Частина відсіювалась ще на початковому етапі підготовки, інша не змогли освоїти етап бойового застосування. Завершальним етапом підготовки був льотний іспит: обов’язково літали бойове застосування та вищий пілотаж.
Пам’ятаю, як екзаменатор комісії, сивий досвідчений полковник, перед вильотом сказав мені – не хвилюйся сину, роби так як навчали, усе буде добре… Результат льотних іспитів був відмінний. Наш курс став одним із перших, який пройшов повний цикл льотної підготовки, чотири роки, без жодної втрати. Коли їхали з аеродрому раділи, обіймались, і це відчуття, гордість, спогади про навчання залишилось на все життя.
Чи були у вас як пілота якісь особливі забобони або ритуали перед польотом?
Є кілька негласних правил – не фотографуватись перед вильотом і не говорити "останній виліт", лише "крайній". Особлива процедура огляду літака перед вильотом і завжди спілкування як з живою особою, скажеш декілька слів, і коли сівши в кабіну пристебнешся то відчуваєш, що ви одне ціле та готові до виконання завдання. Повага до традицій та персоналу, який його готує та обслуговує авіаційну техніку, це одне з правил, яка закладалась поколіннями. У авіації немає дрібниць, дотримання правил та процедур, безпека польотів, це основа, яка закладалась поколіннями. Ще одна непорушна традиція всіх пілотів – третій тост завжди за тих, хто не з нами. Це не формальність, а пам’ять за тих хто не повернувся з польоту. Авіаційні традиції, це те що об’єднує і на чому тримається авіація.
Як розпочалась ваша історія з палубною авіацією?
На час коли вступив до льотного училища розпочався активний розвиток палубної авіації, це був новий та перспективний напрямок. Будувались нові авіаносні крейсери, було розпочато створення важких авіаносних крейсерів (гібрид авіаносця та крейсера з ракетним озброєнням) також новий розвиток отримала палубна авіація, а саме літаки вертикального зльоту та посадки Як-38.
На той час було прийнято рішення про створення на базі Борисоглібського льотного училища окремої групи льотчиків, які готувались по окремій морській програмі з перспективою переучування на літаки вертикального зльоту Як-38, Як-38М та в перспективі Як-141 який тільки випробувався. Я написав рапорт, пройшов співбесіду та тестування і приєднався до загальної групи "моряків".
Навчальний процес відділення проводився за окремим планом, льотну підготовку також проходили по окремо затвердженій програмі. Час пролетів швидко, випуск, чорна форма, кортик та розподіл в 311 окремий штурмовий корабельний полк ВМС Тихоокеанського флоту – далекий гарнізон Романівка. Розпочався етап становлення як палубного льотчика.
Як-38 вважався одним із найскладніших літаків у пілотуванні – він вимагав дисципліни, натренованості й поетапної підготовки: від освоєння вертикальних режимів до польотів з палуби та бойового застосування. Це був перший серійний палубний штурмовик вертикального зльоту і посадки. Багато процедур формувались у процесі експлуатації, тому знання передавались від досвідчених інструкторів, із безумовною повагою до них. Було напрацьовано методику підготовки, а всі дії відпрацьовувались до автоматизму на тренажерах – це допомагало засвоювати програму та зберігати техніку.
Враховуючи особливість літака, не всі могли освоїти Як-38, тому ми з гордістю носили звання льотчика-вертикальщика, гордились цим і мали повагу в спільноті морської авіації. За статистикою льотчиків-вертикальщиків було менше ніж космонавтів. Щороку полки втрачали в середньому два екіпажі, ми це знали, але були захоплені своєю справою, полюбили Як-38 і готувались до майбутніх походів. Це був один із найкращих періодів у моєму авіаційному житті, який завжди буду берегти та пам’ятати.
Який епізод із тих часів згадується вам найчастіше?
Таких історій було чимало – більшість особливих випадків у польоті стосувались саме освоєння вертикальних режимів на Як-38. Один з таких стався на Тихоокеанському флоті – при заході на посадку по вертикалі відмовила система стабілізації. Загорілася сигнальна лампа, яка свідчила про критичну ситуацію: мала висота, і в разі початку "кивання" потрібно було негайно залишати літак. У таких моментах не думаєш, рішення приймається негайно. Доповів керівнику польотів, виконав необхідні дії та підготувався до катапультування. Однак, оцінивши обстановку й відчувши, що літак піддається управлінню, повідомив про рішення виконати посадку. Зовні це виглядало буденно, але всередині кожна секунда була на межі, майже автоматично відпрацьовувались усі отримані навики... Вірно оцінивши обстановку виконав посадку, вдалось зберегти літак, за що отримав подяку від командира полку.
Пізніше інженери полку проаналізувавши роботу систем оцінили цей випадок унікальним. Польоти це не лише підготовка, тренування, а й романтика молодості в переплітанні з льотною роботою, яка з часом поступається глибокому усвідомленню суті справи та професійному підходу до виконання поставлених завдань.
Як ви оцінюєте рівень авіації того періоду?
Застосування авіаційної складової завжди було комплексною системою, що включає не лише підготовку техніки, а й якість підготовки льотного складу. У ті часи вона зберігала фундаментально високий рівень, особливо в теорії та організації польотів та орієнтувалась переважно на бойові дії в умовах великої війни, з масовим застосуванням авіації. Бойова майстерність була високою, але часто шаблонною, з меншим акцентом на ініціативу пілота на відміну від принципів діючих в країнах НАТО.
Загалом система підготовки мала великий потенціал, але не витримала тиску системного розпаду. Економічна криза призвела до дефіциту палива та запчастин, через відсутність фінансування різко скоротився наліт годин, у деяких частинах він складав менше 20-30 годин на рік, через відсутність ресурсів літаки стояли, це напряму впливало на рівень підготовки льотного складу.
Формально підготовка проводилась, але реальний рівень натренованості льотного складу падав, не через рівень бойової підготовки, а через реальні умови. Це був початок розвалу радянської системи, перехідний період який затягнувся, з великою кількістю переміщень людських ресурсів і системних втрат, що позначились на подальшому розвитку української авіації.
НА СТАРТІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
Якими були перші кроки в Україні та як ваш шлях повернув у морську піхоту?
Після повернення додому я потрапив до складу ВМС України. Це були складні часи для авіації – тривав етап реформування, польоти фактично не проводились, пропонували інші напрями проходження служби. І саме тоді доля підкинула мені новий виклик – я опинився в морській піхоті.
Певний час ми перебували в офіцерському батальйоні в очікуванні призначень. Згодом управління кадрів призначило мене на посаду заступника з авіації в бригаді морської піхоти. Тоді ж я зустрів полковника Володимира Волошина, який у 1993 році розпочав формування 1-ї окремої бригади морської піхоти ВМС України в селищі Краснокам’янка (Кизилташ). Після прибуття в розташування бригади мене призначили виконувачем обов’язків начальника штабу. Одразу включився в роботу – усе будували з нуля. Перші два роки працювали практично без вихідних.
Згодом був призначений заступником командира з морської десантної підготовки. Відповідав за планування та проведення тренувань та навчань з посадки та висадки особового складу з десантних кораблів.
На той час для тренувань морської піхоти активно використовувались – десантний корабель на повітряній подушці проекту 12322 "Зубр" та великий десантний корабель проекту 775 "Костянтин Ольшанський" ВМС України. Інтенсивність тренувань та навчань з морської десантної підготовки була доволі високою, ми прибували на судна, як додому.
Морська піхота тоді була справжньою: обов’язкові тренування на десантних кораблях проводилися двічі на рік, а також тривали регулярні навчання протягом року. Незважаючи на обмежене фінансування й нестачу ресурсів, усередині підрозділу панувала віра в те, що ми справді створюємо армію – професійну, боєздатну, здатну захистити свою країну. На той час був справжній підйом і переконання, що ми робимо важливу справу. Ми жили майбутнім і вірою в Україну.
СПІВПРАЦЯ З НАТО
Розкажіть детальніше про міжнародне співробітництво того періоду…
Співпраця з НАТО це особливий етап в моєму житті він розпочався з морської піхоти і надалі продовжувався протягом подальшої діяльності.
Після приєднання Україною у 1994 році до програми "Партнерство заради миру" ("Partnership for Peace") морська піхота активно почала приймати участь в міжнародних навчаннях з партнерами по зброї. Уже в 1995 році я безпосередньо приймав участь у підготовці та проведенні першого навчання з морською піхотою США на полігоні Широкий лан та навчання "Осінні союзники-95" на базі морської піхоти США Кемп-Лежун (Marine Corps Base Camp Lejeune) в Північній Кароліні. Це був початок розвитку ВМС України та славетного бойового шляху 1 окремої бригади морської піхоти.
Перша очна зустріч з морською піхотою США в 1995 році вразила рівнем забезпечення та підготовки американських морпіхів. Нам було цікаво усе, від форми, традицій, екіпірування, забезпечення до проведення спільних тренувань. Часто за домовленістю в нічний час проводилися додаткові тренування. Спілкування відбувалося на навчальних місцях і під час занять. Регулярно організовувалися спортивні заходи – особливо популярними були армреслінг і рукопашний бій, який іноді виходив за межі дозволеного, тож згодом його вирішили більше не проводити. На кожній навчальній точці завжди були свого роду змагання хто кращий і наші хлопці доводили що сильніші духом, тоді народилось гасло морської піхоти України "Вірний Завжди" яке і зараз демонструє силу та незламність наших морпіхів.
Після закінчення оперативно-тактичного факультету академії враховуючи мій досвід, отримав призначення в управління бойової підготовки ВМС України де продовжив займатись плануванням та проведенням міжнародних навчань. Працював у складі професійної команди, яку в той час очолював досвідчений офіцер та ініціатор усіх реформ та структурних змін капітан 1 рангу Андрій Риженко.
ВМС України були передовим форпостом впровадження стандартів НАТО в Збройних Сил України, все нове проходило тестування та надалі впроваджувалось в ЗСУ. Ми відповідали за підготовку та проведення міжнародних навчань – щороку на рівні ВМС проводилося від трьох до п’яти таких заходів.
Міжнародні навчання відігравали вирішальну роль у становленні та трансформації ВМС України в сучасну, ефективну й боєздатну структуру. Вони забезпечили практичне впровадження стандартів НАТО (STANAG), що дозволило суттєво змінити підходи до підготовки особового складу, бойової підготовки загалом і створити дієву систему управління. Завдяки цьому вдалося відійти від застарілої радянської моделі та перейти до системи західного типу на тактичному рівні – з акцентом на ініціативу, гнучкість і ефективність. Це стало важливим етапом у формуванні міжнародного іміджу Збройних Сил України.
У яких навчаннях приймали участь? Чи справді це було настільки особливим досвідом?
ВМС України постійно брали участь у заходах міжнародного співробітництва, зокрема в навчаннях типу PASSEX (Passing Exercise) – короткотривалих спільних тренуваннях між військово-морськими силами двох або більше країн. Їх мета – відпрацювання взаємодії (взаємосумісності), зв’язку, навігації, тактичного маневрування, а також демонстрація присутності й партнерства. Окрім того, ВМС України регулярно залучалися до серій багатонаціональних та двосторонніх навчань із країнами-партнерами.
Особисто приймав участь в плануванні та проведенні навчань "Sea Breeze exercise", Чорноморське партнерство, Кооператив партнер, а також навчань НАТО відкритих для партнерів "Northern Light-2003" та "Sorbet Royal-2005".
Найбільше запам’яталися навчання НАТО "Northern Light – 2003", які проводилися в Шотландії. Це були перші навчання НАТО, відкриті для партнерів – участь у них взяли три країни-партнери: Швеція, Литва та Україна. Для мене це став важливий професійний досвід: навчання відбувалися на місцевості в реальних умовах часу, з високим рівнем планування, забезпечення й особистої відповідальності за підрозділ.
Від ВМС України в навчаннях брав участь посилений підрозділ морської піхоти та офіцери секції планування. Я був старшим контингенту ВМС і безпосередньо керував діями підрозділу – від етапу розгортання сил до проведення практичних дій. Сценарій був максимально реалістичним: підрозділи НАТО відпрацьовували концепцію формування та оперативного розгортання Об’єднаних сил швидкого реагування НАТО (NATO Response Force) із включенням елементів позначених сил, протидії, інформаційної боротьби, роботи зі ЗМІ та розгортанням передових штабів першого ешелону.
Особливістю навчань було те, що ніхто не знав повного сценарію – усі події моделювалися в режимі реального часу, як під час реального розгортання сил реагування НАТО. Ситуації змінювалися щогодини, тому потрібно було діяти чітко й оперативно, як у бойових умовах. Протидія здійснювалася підготовленими позначеними підрозділами. Було вивантаження на невідомій місцевості за допомогою десантних засобів і вертольотів, взяття під контроль аеродрому для розгортання передового контингенту, виконання завдань у населених пунктах. Журналісти брали інтерв’ю, фіксували наші реакції, а ми відповідали, як на справжніх пресбрифінгах. Це був колосальний досвід, який зробив нас сильнішими. Саме на таких навчаннях розвивалися і формувалися майбутні обриси ВМС України.
Якщо порівнювати участь України у спільних навчаннях із партнерами НАТО – чи відчували Ви, що чогось не вистачає, чи навпаки – що ми вже на рівні?
На початку 2000-х ВМС України стали ключовим елементом ЗСУ на шляху зближення з НАТО. Командування ВМС, корабельні угруповання, морська піхота першими використовували процедури та інтегрувались у систему планування НАТО через міжнародні навчання, обміни досвідом та спільну підготовку.
Особливу увагу приділяли мовній підготовці. У той час англійську мову почали вивчати вже на рівні тактичних підрозділів – із використанням обладнання та мовних лабораторій DLI, наданих США, а також за підтримки інструкторів British Council. Це дозволило суттєво підвищити рівень володіння англійською, ефективно впроваджувати процедури STANAG, відпрацьовувати елементи оперативного планування за процедурами НАТО, впроваджувати сучасну систему управління корабельними бойовими групами, розвивати системи зв’язку за стандартами Альянсу, проводити спільні навчання з партнерами та брати участь у міжнародних операціях як повноцінні учасники.
Уже на початку 2000 років підрозділи ВМС досягли відповідного рівня взаємосумісності та оперативних можливостей: підготовлений особовий склад, підтримка партнерів, злагоджена взаємодія та запровадження відповідних процедур. Так, технічно ми відставали, але мали чітке розуміння що робити та куди рухатись, домінували професійний підхід, виконання прийнятих рішень та відповідальність, що неодноразово підтверджувалось під час спільних заходів з країнами НАТО.
Чи планувалась подальша участь у міжнародних місіях?
Ми завжди йшли вперед, ставили амбітні цілі, пробивалися попри опір власної системи. Бюрократія, саботаж реформування, відсутність політичної волі, ревнощі "застарілих" структур, усе це супроводжувало шлях до євроатлантичної інтеграції. Проте ВМС України завжди були на крок попереду та активно ініціювали проведення змін.
Результатом кропіткої роботи та відповідного рівня підготовки стала участь ВМС України в операції НАТО "Active Endeavour", я приймав участь в підготовці та організації забезпечення кораблів ВМС на переході та в зоні проведення патрулювання в рамках операції НАТО, також в 2006 та 2009 році безпосередньо приймав участь на борту корвета "Тернопіль"в операції. Це був перший і єдиний випадок застосування НАТО на практиці статті 5 Північноатлантичного договору, тобто надання колективної допомоги одній з країн НАТО на яку здійснено напад.
Для організації взаємодії з командуванням ВМС НАТО в Неаполі та координації участі кораблів ВМС в операції по боротьбі з тероризмом в Середземному морі було введено в дію Контактний пункт України в операції НАТО "Active Endeavour", я був першим командиром Контактного пункту.
Після операції НАТО "Active Endeavour" ВМС України розпочали також підготовку до антипіратських місій: операцій НАТО "Ocean Shield" та EU NAVFOR "Atalanta", участь в яких в майбутньому була успішно реалізована ВМС України. Активна участь ВМС в операціях НАТО Україна надала вагомий внесок в підтримання міжнародної безпеки і це дійсно був історичний крок.
Ви тривалий час займались питаннями євроатлантичної інтеграції. Коли особисто відчули, що розвиток зупинився?
Погіршення ситуації почало відчуватись із середини 2000-х років, а після приходу до влади Януковича у 2006 році курс на НАТО фактично зупинився. Замість реальної бойової підготовки з’явилися формалізм і заходи "на показ" для вищого керівництва. На жаль, через погіршення фінансування повноцінна бойова підготовка не проводилася.
Офіцери, які завершили навчання на курсах і у військових навчальних закладах у США та інших країнах НАТО, лише обмежено призначалися на керівні посади. Не маючи змоги реалізувати свої знання й досвід, багато хто з них змушений був звільнитися і перейти до бізнесу, де їх охоче приймали завдяки колосальному теоретичному та практичному багажу.
У цілому, процес міжнародного співробітництва та втілення реформ сповільнився. Усе, що будувалося й напрацьовувалося роками, розчинилося у формалізмі.
Водночас я переконаний, що досвід ВМС України є яскравим доказом того, що Збройні Сили України здатні ефективно діяти за стандартами НАТО. Для цього потрібен системний підхід, якісне навчання персоналу, кропітка робота на всіх рівнях, вольове рішення командування та політична рішучість.
УКРАЇНА, ВІЙНА І НАТО СЬОГОДНІ: ЯК БОЙОВИЙ ДОСВІД ПЕРЕТВОРИТИ НА СИСТЕМНУ СИЛУ
Чому Україні необхідно переходити на стандарти НАТО і як це пов’язано з реальністю війни?
На мою думку та базуючись на отриманому досвіді, Україні необхідно переходити на стандарти НАТО не лише через прагнення до членства в Альянсі, але насамперед через практичні потреби, що виникли у ході повномасштабної війни з росією. Це питання виживання, ефективності та Перемоги. Україна отримує зброю, боєприпаси, техніку, системи управління від країн НАТО, без переходу на стандарти НАТО важко повноцінно інтегрувати західні системи озброєння в систему управління та ефективно використовувати.
Ми ведемо війну з противником, який має чисельну й ресурсну перевагу і це не зміниться в найближчі роки. Війна це змагання, перемога "кількістю" для нас неможлива, тому єдиний шлях змінити філософію прийняття рішення, випереджати противника, створювати та використовувати можливості, нав’язувати свої варіанти дій, децентралізувати прийняття та виконання рішень, асиметричні дії. Децентралізація ухвалення та прийняття рішень, ініціатива на нижчому рівні, гнучке планування коли ситуація на полі бою постійно змінюється це ключ до успіху. Це не просто зміна процедур, це зміна філософії. Вона допоможе впорядкувати вже набутий бойовий досвід, надати йому структури й довгострокового сенсу. Воювати "по-старому" – ми більше не можемо, потрібні якісні зміни.
Перехід на стандарти НАТО – це не лише про політику, це більше про ефективність, адаптацію до умов та технологій сучасної війни і реальне збереження життя наших військових на полі бою. Україна вже на цьому шляху, і бойовий досвід пройдених років війни лише підтвердив правильність цього вектору.
Як впровадження стандартів НАТО виглядає на практиці й у чому основні виклики?
Перехід на стандарти НАТО проводиться в умовах ведення ЗСУ бойових дій, це потребує часу та ресурсного забезпечення, подекуди командири не мають цих можливостей, але дедалі більше розуміють необхідність проведення якісних змін. Усе залежить від рівня підготовки керівного складу, органів управлінь та штабів вищих рівнів.
Основні виклики: застаріла система управління та прийняття рішення; недостатня кількість підготовлених офіцерів та сержантів, нерозуміння ролі та важливості сержантського складу; відсутність технічних умов для обслуговування техніки НАТО; мовна підготовка, низький процент володіння англійською мовою, термінологією та процедурами НАТО; наявність старих зразків радянського озброєння не сумісних з західними стандартами.
Тобто впровадження стандартів НАТО це тривалий процес глибокої трансформації, який є стратегічно вирішальним для майбутнього національної безпеки України.
Чи вірите ви у вступ України до НАТО і як він змінить нашу армію?
Завжди був і залишаюся прихильником НАТО. Це не лише питання безпеки – це про планування, чіткі процедури та підтримку партнерів. Однак без технічної та концептуальної сумісності членство в Альянсі буде неможливим. НАТО, зі свого боку, очікує, що Збройні Сили України діятимуть відповідно до його стандартів і правил.
Хоча сьогодні навіть структура самого Альянсу змінюється, а позиції окремих країн викликають запитання, альтернативи для України немає. Бути сам-на-сам у цій геополітичній бурі – не варіант, саме тому я вірю в НАТО як у стратегічний вибір України – не з наївністю, а з тверезим розумінням реальності.
Ми вже довели, що захищаємо спільні цінності на полі бою. І якщо поєднати цей бойовий досвід із філософією, процедурами та методикою НАТО, Збройні Сили України стануть ще більш ефективними. Це – шлях до повноцінної інтеграції та сильної, сучасної армії, реформування якої без впровадження сучасних принципів, стандартів і технологій є неможливим.
