Військовий медик Гліб Бітюков написав в себе в ФБ пост про те як покращити ситуацію по використанню ресурсів в ЗСУ.
Ми всі в однаковій дупі. Кожен без виключення в цій країні. І ми не матимемо ані нормального сну, ані майбутнього, ані сьогодення, поки не закінчиться війна ми з не виберемося з цієї дупи.
За десять років Збройні сили України мали бути центром реформ, оскільки майбутнє кожного без виключення в цій країні залежить лише від того як будуть розгортатися події на лінії фронту. Мали б, але так і не стали.
Неможливо бактерії перемогти іншими бактеріями. Для того аби нам перемогти армію озброєних бактерій, мало стати більш озброєними бактеріями. Потрібно стати антибіотиками. Стати розумнішими, краще організованими, навченими й швидкими.
Поки ми не змінимо найважливіші речі ми залишатимемося такою самою маленькою радянською армією.
▪︎ Професійний розвиток
В українській армії діє совєтська система двох паралельних вертикалей - звань і посад. Часто певна посада передбачає наявність певного звання або його присвоєння. Тобто потрапляючи на посаду людина розраховує на звання яке "прив'язано" до цієї посади або отримує його за той час який був проведений на службі.
Збочена система отримання звань призводить до того, що люди перестрибують з посади на посаду лише заради того, щоби отримати підвищення у званні. Одна і та сама людина може протягом одного року відповідати за логістику, бойову підготовку, ремонт техніки, облік пального, хоча насправді не вміє робити жодну з цих справ.
Таким чином армія ставить собі шах і мат, бо люди з меншим рівнем знань і навичок, керують тими, хто має більше і того й іншого.
Зірки на 'погонах' ростуть як гриби після дощу, не залежно від того чи має особа, яка їх отримує заслуги.
Світова практика інша. Так, припустимо, в американському війську офіцеру, який відправляється в зону бойових дій підвищують звання, але коли він повертається назад звання забирають, оскільки в тилу він не виконує тих обов'язків, які виконував на фронті.
В наших реаліях все відбувається навпаки. В тилу стають офіцерами, офіцери отримують нові й нові підвищення часто не маючи для цього ані досвіду, ані здібностей. Це не мотивація, це її протилежність. Мотивація має йти зсередини. Від того 'Чому я тут!', 'Що я хочу зробити, а не 'Дайте мені вище звання, а далі я перестрибну на іншу посаду'.
Жорстка колія традицій знищує прагнення до ініціативності та слабкої здатності до змін та використання нових практик. В армії досягає вершин не той, хто ініціативний і прагне розвитку, а той хто письменний, п'є не більше інших і миється хоч інколи. Прагнення редагувати зсередини вимагає екстраординарних зусиль і опір майже звідусіль.
Щоб перетворити поодинокі приклади ініціатив в усталену практику, потрібна нова парадигма мислення в армії. В якій бути воїном є найвищою честю, а не примусом. Бути частиною Збройних сил України має бути приводом для гордості та основою для престижу, а не покаранням. Служити мають найкращі з найкращих. Військовослужбовець на всіх рівнях має бути навчений та розвинений.
▪︎ Людський потенціал
На сьогодні армія має потужний інструмент для відбору кандидатів. Попри ризики і складнощі армія, як ніколи, може дозволити собі запропонувати таку фінансову мотивацію, якої не було раніше ані в державному секторі, ані в війську. Більшість з тих, хто зараз служить ніколи в житті не отримували зарплату такого рівня. Держава може запропонувати пільги, славу, кар'єрне зростання. Проте цей інструмент не використовується. Держава не проводить відбору, армія зараз майже не ставить вимог щодо профілю того, хто ці обов'язки виконує. Відсутній відбір персоналу і як наслідок випадкові люди потрапляють на випадкові посади.
Має бути вхідне оцінювання здібностей кандидатів на службу і підбір функціональних обовʼязків враховуючи сильні сторони кожного кандидата. Надалі відбуватися постійний професійний розвиток за цією спеціальністю і найбільш ефективне використання бійців враховуючи їх професійність.
На керівні посади потрапляють не ті хто кращий, розумніший, активніший, а ті хто більше часу провів в армії. Отримання чергового звання 'за вислугу часу' це депрофесіоналізація. Люди, які не брали участь в бойових діях, не мають військових досягнень, а просто існували в штабах підіймаються по сходах звань і посад. Вони були серед оточення інших таких самих, частиною паперового середовища. Виникає негативна селекція - найкращі йдуть з підрозділів, інші ж залишаються і займають керівні посади.
Посади в армії не мають бути прив'язані до звання, а звання до часу, яке провів військовий в армії. Більшість армійських командирів це навчені за радянськими стандартами офіцери. Це війна двох радянських армій. Маленька радянська армія воює проти великої радянської армії.
Коли ми кажемо про контрнаступ, який не виправдав очікування ми перш за все скаржимося на відсутність техніки та підтримки боєприпасів з боку партнерів. Але будь-яка військова операція це перш за все люди. Люди які її планують. Професійні, навчені командири. Топові посади української армії займають люди, які сформувалися в ранній після совковий період. Тоді українська зброя продавалася на світових тіньових ринках, а наші склади “вибухали” для приховування наслідків цього розпродажу. Не варто очікувати від людей, які росли в цьому середовищі проривних ідей. Вони гарні спеціалісти, але зовсім в іншій сфері - сфері заробляння грошей і отримання посад.
Ми вражені “м’ясними” штурмами російських військ, проте якщо придивитися уважніше, то там існує чітка ієрархізація персоналу. На ці штурми ідуть ті, кого їм не шкода. Їх практично не навчають, вони можуть виконувати лише базові команди на кшталт “вперед” і “назад”, їх не забезпечують практично нічим. Не варто витрачатися на військову одиницю, вартість життя якої близька до нуля. За ними рухаються більш навчені й підготовлені, але також не високої вартості солдати. І десь в глибині залишаються гарно озброєні, навчені й професійні. Їх бережуть і вони, прикриваючись дешевим витратним матеріалом, завдають нам найбільшої шкоди. Таку стратегію вони відточили й вдосконалили за останні майже два роки. Коли ми бачимо статистику втрат ворога, ми сприймаємо це як здобутки, не розуміючи, що насправді це їх цілеспрямована стратегія і ми завдали невеликої шкоди, яка не впливає на хід війни. Вони воюють не кількістю людей, а територіями. Людей ніхто не рахує. Півроку і сотні тисяч людей заради одного міста, це заплановані результати й вони їх досягли. Наш інформаційний простір наповнений наративами про тупість росіян, що викривлює сприйняття реальності. Ми сміємося над заявами про те, що ворог досяг своїх цілей. Насправді так і є. Крок за кроком вони досягають того, що запланували. Просто ми не реалістично оцінюємо їх досягнення.
Наша армія замість створення більш ефективної стратегії копіює російську, не маючи такої ж кількості людей, відправляє на позиції будь-кого від медиків до операторів дронів, аби лише тримати намальовану кимось на мапі, лінію оборони. Бо інакше доведеться прозвітувати “нагору” що позиції здані. А цього ніхто не хоче чути. Позиції потрібно тримати будь-якою ціною. Як правило ця ціна - життя найбільш вмотивованих і навчених бійців, які йдуть тримати посадки й села, розуміючи, що це дорога в один кінець, але не зробити цього вони не можуть, оскільки цінності за яким ми всі приходили у військо - це захист Батьківщини за будь-яких умов. До чого це призвело?
Копіювання чужої “м’ясної” стратегії, або іншими словами відсутність власної людино-ефективної стратегії призвело до того, що ці люди вже закінчилися. Найкращих, найвмотивованіших людей більше немає. Вони або загинули, або в тий чи інший спосіб, пішли з армії. Копіюванням ми перемоги не досягнемо.
Нам необхідні зміни парадигми свідомості. Командирами мають бути лідери, а не ті, хто довше провів в лавах ЗСУ. Краще тягнеться до кращого, тому лідери зберуть навколо себе команди. Лідери, здатні брати на себе відповідальність, вимагають до себе певного ставлення. Чітких правил гри, повноважень на прийняття рішень, ясних цілей та можливості зібрати команду. Без цього мінімуму вони не зможуть взяти відповідальність за результати. Тому мандат на самостійні рішення є обовʼязковою частиною ланцюга відповідальність-результат.
Не кожен зможе бути лідером, навіть якщо буде готовим до цього, тож не кожного можна зробити командиром.
