Як зазначає політик і громадський діяч Микола Томенко, у мирний час керівники держави починали б день із вшанування пам'яті цього видатного історика та державотворця.
Однак сьогодні, посеред чергового кривавого удару російських окупантів по Києву — цього разу по будівлі Президії Національної академії наук, яка стоїть зовсім поруч із Будинком вчителя та пам'ятником Грушевському, — ми знову болісно переосмислюємо історію.
Ілюзії щодо «братнього народу» та кривава розплата
Микола Томенко звертає увагу на головну історичну помилку тодішніх українських еліт, яка разюче нагадує сьогодення: абсолютна більшість Центральної Ради щиро вірила у федеративні відносини вільної України з «демократичною Росією». Навіть у легендарному IV Універсалі 1918 року, який проголосив незалежність УНР, була прописана наївна ідея про майбутній зв'язок із республіками колишньої російської імперії.
Реакція Москви була миттєвою та жорстокою. Війська під командуванням Муравйова рушили на Київ, влаштувавши терор проти всього українського. Як згадував діяч того часу Микола Скрипник, більшовики просто на вулицях розстрілювали людей лише за те, що при них знаходили документи українською мовою.
Особливо показовою стала розправа над самим Михайлом Грушевським — росіяни прицільно розстріляли з гармат його родинний дім на Паньківській. Сам історик так описував цей варварський злочин:
«Під час бомбардування Києва, більшовики запальними снарядами розстріляли дім, де я жив — наш фамільний дім, побудований десять літ тому за гроші, полишені батьком. Кільканадцять запальних снарядів, що влетіли оден за другим до нашого помешкання й сусідніх, за кілька хвилин обернули в одне огнище весь дім».
Згодом Грушевський зробив гіркий висновок про те, що Україна ховає своє минуле у вогні та руїнах, втрачаючи дітей від рук більшовиків. Його власна матір, яку напівживою винесли з пожежі, померла за кілька днів від пережитого шоку.
Перебуваючи під Сарнами 4 лютого 1918 року, одразу після вимушеного покидання захопленого Києва, Михайло Грушевський написав пророчу статтю «Очищення вогнем». У ній він чітко пояснив справжню суть війни, яку росіяни тоді, як і тепер, принесли в Україну під прикриттям «братерства»:
«Українство кінець кінцем її виграє, се ми знаємо. Але утрати її будуть великі, се ми знаємо. І розстрілюются в ній не тільки люди, а й ідеї. Руйнуються не тільки міста, а й традиції. Багато згоріло вже всім великім огні, і ще згорить. Люди вийдуть з нього нові й новими очима глянуть на світ. Горять, між іншим, історичні, культурні, економічні і всякі інші зв’язки народу українського з народом великоруським. Історія сих двох „братніх народів“ вступає… в ту стадію, в яку раніше вступила історія двох інших слов’янських братів — українського і польського. …Тепер ми самим очевидним способом маємо боротьбу самих народів — великоруського й українського. Один наступає, другий борониться. Історія сих двох „братніх народів“ вступила в стадію, про котру оповідає біблійна історія перших братів: І спитав Бог: Каїне, де твій брат Авель?»
Підсумовуючи уроки минулого, Микола Томенко наголошує: сьогоднішня війна чітко показує, що наша давня толерантність до всього російського була надмірною, а рівень усвідомлення ворожості «русского мира» досі є недостатнім для остаточної перемоги. Історія вчить нас жорстко і без ілюзій розривати будь-які зв'язки з агресором.
