Олена Яковлева – мама трьох прийомних дітей
Про це пише Clutch.
Їх сім’я, якій і так довелося вибиратися з багатьох колотнеч, змушена була переїхати з окупованого Донецька до Києва. Але незважаючи на те, що їм довелося починати все з нуля, Яковлєві не сумують, не здаються і навіть активно допомагають іншим. Спеціально для проекту Clutch Бусінки Олена розповіла про те, як їхня сім’я знайшла один одного, з якими складнощами їм довелося зіткнутися і які радісні моменти не дають зневіритися в людство, добро і любов.
Бусінки – це редакторський спецпроект Clutch про прийомних батьків, безумовну любов до дітей і процедуру усиновлення в Україні. Нашими героями стали мами і тата прийомних дітей, громадські діячі, директори дитячих будинків та інші люди, які так чи інакше впливають на долі дітей, які потрапили в складні життєві ситуації.
Чому «бусінки»? Бусінки порвалися і бусінки (які символізують дітей) розсипалися по всій Україні. Мета нашого проекту – зібрати максимум інформації, записати надихаючі історії, почути думку психологів і відповісти на всі питання людей, які хочуть стати прийомними батьками.
Історія сім’ї Олени Яковлевої
Як з’явилася Дарина
В моєму житті настав момент, коли я дуже захотіла дитину. Відносин на той момент у мене не було, народжувати від незрозумілого людини не хотілося, тому я вирішила вдочерити дівчинку років 3-4. Дитину молодшого віку брати не планувала, адже не хотіла йти в декрет. Так в моєму житті з’явилася Дарина.В Службі у справах дітей мені підшукали дівчинку, призначили зустріч, але вона так і не відбулася – сказали приїхати через три дні. Весь цей час я молилася і в молитвах чітко побачила відповідь: це моя дочка.
Багатто хто запитували мене, мовляв, тьохнуло щось всередині, коли побачила дівчинку? Ні, нічого не тьохнуло. Мені не сподобалося ім’я, не сподобався зовнішній вигляд, не сподобалося, як вона розмовляє. Але я була твердо впевнена, що це – моя дитина. Спочатку Дарина майже не розмовляла, всього боялася, постійно плакала. У неї було багато діагнозів, які вимагали термінового лікування. Але ми змогли все це подолати. Завдяки постійній праці і допомозі моєї мами, яка переїхала на час до мене. Я не посвячує нікого в свої плани усиновлення, крім батьків, і дуже вдячна, що вони підтримали мою затію. Звичайно, я б взяла дитину в будь-якому випадку, але без їх допомоги мені було б набагато складніше.
Толік, Віка і Дарина (зліва направо), Азовське море, липень-серпень 2014
Толік і Віка
Через деякий час Дарина почала просити братика або сестричку, так що я вирішила усиновити ще одну дитину. Ми знайшли хлопчика трьох років, хотіли з ним зустрітися, але виявилося, що його вже всиновлюють. І тут мені подзвонили з притулку в Єнакієвому (Донецька область) і запропонували взяти брата і сестру. Виявилось, що у дітей два місяці тому померла мама, батько відразу ж здав їх в притулок, і вони весь час плачуть, переживають, не можуть звикнути до інтернатної системи.І я зважилася – ми з Дариною поїхали дивитися на дітей. Видовище було, чесно сказати, не для людей зі слабкими нервами. Якщо хлопчик ще виглядав нормально, то на дівчинку неможливо було поглянути без сліз. Вона важила 11 з половиною кілограм – і це в 5 років! Як однорічне дитя. У неї не було передньої стінки зубів. Виявилося, що «люблячий» батько вирівнював їй зуби напильником. Вони всі були чорними, гнилими. І це далеко не повний список хвороб. Так що, коли я побачила Віку, у мене спрацювала жалість. Було ясно, що дівчинку треба терміново лікувати, тому я вирішила собі двоє дітей в сім’ю.
Олена Яковлєва з дітьми у Львівському драмтеатрі ім. Заньковецької, квітень 2014
Вони були як Мауглі: не вміли вмиватися, чистити зуби, міняти білизну. Толік не знав, як називаються частини тіла і навіть найелементарніші органи. Він говорив: «Мама, у мене болить ось тут» і показував, але що назвати не міг.На розвиток дітей так званим батькам було байдуже, але це не найгірше, що було в їхній родині. Виявилося, що діти голодували, на них кричали, били, п’яний батько бігав за ними з молотком.
День усиновлення в Україні: найпоширеніші міфи про приймальне батьківство
За ці 5 років, як я стала багатодітною мамою, ми зробили Віці п’ять операцій, але постійно спливають нові діагнози, і вже просто опускаються руки. Але я вірю, що разом ми впораємося з будь-якими труднощами.Зараз у мене відчуття, що це мої діти, що я їх народила. У нас однакові звички, смакові пристрасті, ми всі ранні жайворонки. Більш того, коли спостерігаю за їх іграми і розмовами, я чую себе, свої інтонації, свої фрази. Ми стали по-справжньому рідними.
Донецьк-Київ 2014-2015 роки
Мені з валізою речей і дітьми на руках довелося починати життя з чистого аркуша. Сказати, що було важко – не сказати нічого. Коли ми поїхали в Селідово (Донецька область), нам довелося жити в квартирі без холодної води і газу. Був тільки світло. Три маленьких дитини і немає води, для мене це була справжня перевірка на витривалість. Наші поневіряння по світу, в кінці кінців, привели нас до Києва, де ми зараз знімаємо квартиру. Сюди ж я забрала і батьків.
Але, звичайно, свого житла не вистачає. Був би свій будинок, усиновила б ще двох дітей.
Христини Даринки
Благодійність
Я завжди пам’ятаю про те, що є люди, яким довелося гірше, ніж мені, тому намагаюся допомагати в міру можливостей і долучати до цього дітей. Всією сім’єю ми беремо участь в проекті «Життєлюб» .Життєлюби обладнають будиночки, в яких роздають їжу інвалідам та одиноким людям похилого віку. І мої діти там працюють, коли випадає вільна хвилинка, а бабуся взагалі куратор будиночка на Дорогожичах. Ось недавно діти вчилися пекти млинці, а потім віднесли приготоване на роздачу.Жінка усиновила дитину, від якої всі відмовилися і вилікувала її. Ми з дітьми ходимо на благодійні заходи, відправляємо гроші і речі в різні організації. Я сказала відразу: якщо вам хочеться подарувати щось нужденним, просто підходьте до мене, і я відправлю. Так що діти часто приносять свої іграшки, одяг, книги. Роки два назад я запропонувала Дарині три варіанти дня народження: або ми всі разом йдемо в розважальний центр, або даруємо їй подарунок, або виділені гроші відправляємо дітям в Сіру зону на великодні подарунки. Вона думала два дні, в результаті, вирішила відправити гроші. Ось так пожертвувала своїм святом заради 15 інших дітей.
Толік, Віка і Дарина (справа наліво) на звіті фонду Ріната Ахметова за 2018 рік
Принципи виховання
Девіз в нашому житті: «Що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Я вчу дітей, що ми – донецькі, ми сильні, у нас все вийде, скільки б спроб для цього не довелося вжити. Я ніколи не лаю дітей за оцінки. Ну, принесуть «шість», і що? Влаштовувати терор? Я вчу дітей, що школа – місце, де люди помиляються і вчаться. Для мене не важливі оцінки, для мене важливо, щоб діти навчилися жити, знайшли свою улюблену і прибуткову справу і були щасливі. Я завжди прошу вибачення у дітей, якщо була неправа або несправедлива, і вчу їх, що дорослі теж можуть помилятися.
Ніколи не змушую займатися хобі. Вони пробують, потім кидають, починають щось нове, а я просто підтримую. Не розумію батьків, які намагаються реалізувати свої амбіції через дітей. Це ж їхнє життя, і тільки вони повинні вирішувати, чим їм займатися для душі. Я відчуваю своїх дітей. Всі ці методики, прийоми не завжди працюють – у мене Віка, наприклад, взагалі йде проти системи. Але я приймаю моїх дітей такими, якими вони є, і підлаштовую методи і важелі впливу під них. І багатьом кажу: не виховуйте дітей – виховуйте себе. А діти все врахують і скопіюють з Вас. Для мене важливо, щоб діти знали, що вони – сім’я, і не важливо, що ми різної крові. Ми повинні завжди бути один за одного горою, допомагати і підтримувати в будь-якій ситуації. Саме в цьому сила нашої сім’ї.
