До повномасштабного вторгнення агресора в Україну важко було уявити, щоб лейтенант прийняв командування батальйоном. Видання Захід.нет розповіло про командира батальйону полку Сил спеціальних операцій «Рейнджер» на псевдо «Бандит».

Перше запитання, напевно, зацікавить увесь молодший офіцерський склад: чи є у вашому підпорядкуванні майори чи підполковники?

Так, звичайно, є. І це ті офіцери, які були в моєму підпорядкуванні, коли я був командиром зведеної групи, і ми виконували завдання під Авдіївкою та Бахмутом. Під час боїв ми довели, що довіряємо один одному, й готові далі рухатися до перемоги під моїм командуванням.

Розкажіть, як виникла така незвична ситуація, і чи не виникає непорозумінь з тими офіцерами, що прийшли до вас з інших підрозділів?

Склалося все досить просто. На самому початку повномасштабного вторгнення на вступ до лав моєї рідної 80-ї десантно-штурмової бригади було дуже багато добровольців, кадровики навіть не встигали опрацьовувати документи кандидатів. Ми ж із хлопцями стояти в кадровій черзі терпіння не мали і прийняли рішення їхати до Києва, де потім брали участь у боях за Бучу, Ірпінь та Гостомель.

І вийшло, що мене обрали старшим у нашій групі, а далі – так і пішло. Під час завдань у складі спеціальних підрозділів на Донеччині у званні сержанта я виконував обов’язки заступника командира роти, а потім – і безпосередньо командира роти. Можливо, через те, що я завжди працював пліч-о-пліч зі своїми хлопцями та дівчатами, намагався підтримати їх та шукав рішення часом у безвихідних ситуаціях. Вони довірилися мені, і цю довіру відчували всі, хто потрапляв у наш підрозділ. І зараз, уже в батальйоні, в колективі утворився міцний кістяк, й не виникало жодної ситуації, коли б до мене як до командира хтось з офіцерів поставився негідно або зверхньо.

Ваше псевдо – «Бандит». Трохи незвичне.

Уявіть: початок повномаштабки, я та мої найближчі друзі приїздимо на власному транспорті в Київ, починаємо оформлятися в якийсь підрозділ. І от їде така невелика група з 5-7 машин, всі хлопці статні, на обличчі ненависть до окупанта і трошки пафосу, чорні окуляри. Поки ми оформилися в підрозділ, нас вже охрестили бандою, а мене як старшого – Бандитом. Так і прижилося.

Я, до речі, їздив на власному Лексусі, поки він не розсипався на запчастини від тяжкої долі, а пафос наш пропав у першому ж бою. Життя та війна швидко навчили. Але кураж банди ми тримали, певно, це і допомагало та підтримувало морально.

А зараз, вже будучи командиром батальйону, також трохи бешкетуєте? Як щодо порушення правил?

Якщо рівняти армійським мірилом, то, напевно, трішки так, бо я не те що йду проти встановлених правил, а намагаюся показати, що є й інші шляхи вирішення багатьох питань. Я часто використовую такий вислів, як «час перетворення». Дуже з повагою ставлюсь до добровольців та воїнів, які ще з 2014 року вірно служать нашій Батьківщині, я і сам брав участь у боях за Луганщину, але зараз відбуваються дуже важливі процеси, про які на початку війни ми не могли навіть думати.

Зараз наша армія перетворює все, що мала з часів радянського союзу, набутий досвід та досвід наших партнерів, і ми все більше віддаляємося від того, що нам нав’язали в ті темні часи, – оцю якусь покірність, старі наративи, затягнутість. Основною проблемою в армії завжди було те, що люди не хотіли шукати шляхи вирішення завдання, всі на когось скидали, то на старшого, то на молодшого, відповідальність. Зараз все більше офіцерів, сержантів і солдатів починають розуміти, що вони мають право висловитися, порадити, якщо краще розуміються на тому чи іншому питанні, можуть знайти альтернативні шляхи вирішення проблеми саме для досягнення результату, а не просто для так званої діяльності.

Що б сказали молодим офіцерам, сержантському корпусу і солдатам?

Не боятися проявляти ініціативу, бо в армії найпопулярнішою приказкою є та, що, мовляв, ініціатива робить з ініціатором. Зараз час змін, пошуку і впровадження нового досвіду. Офіцерам я б сказав не боятися радитися із сержантами та солдатами, бо деякі з них бачили набагато більше і мають колосальний досвід. Вчіться у них, спілкуйтеся, чимало людей поруч із цікавими професіями і напрацюваннями.

Сержантському корпусу я б сказав так: ще не так давно мав за честь бути одним із вас, і розумію весь тягар, який покладений на ваші плечі. Прогресуйте, ставайте офіцерами і, звичайно, готуйте собі помічників. Без сержантів зараз не зміг би воювати жоден підрозділ. Це міст між совковим управлінням, яке подекуди ще сидить у деяких головах, і молоддю, яка прагне змін і перемоги над окупантом. Радянська влада створила неймовірну прірву між офіцерами і солдатсько-сержантським складом, і зараз саме завдяки вам ця прірва зникає.

Солдатам я перш за все побажав би відпустки, і хороших толкових командирів, за якими хочеться йти в бій. Ви по суті єдині, завдяки кому наша країна тримає оборону, неважливо в якому підрозділі в якому роді військ. В і є головні оборонці країни.

Нещодавно вийшло інтерв’ю з командиром полку «Рейнджер», де він вказував на потрібність Кодексу честі. Що це для вас, і як ви це представляєте тим, хто тільки-но мобілізувався?

Для мене «12 правил Рейнджера» – це непорушний закон, який не є фізичним, тобто за нього немає кримінальної відповідальності чи покарання. Йдеться перш за все про відповідальність моральну. Кожне правило – про те, яку атмосферу ми хочемо у нашій військовій родині, про те, як ми хочемо, щоб хлопці та дівчата ставилися один до одного, про мотивацію, про бажання навчатися і перемагати.

Після того, як особовий склад прибуває до нашого підрозділу, не важливо мобілізовані чи контрактники, з навчального центру чи з іншої військової частини, ми перш за все намагаємося знайти у кожній людині те, що може бути корисним для підрозділу, розкрити його вміння та навички, допомогти йому знайти себе, свою професію. І, звісно, мотивувати військовослужбовця. Кодекс честі – це про справжнє військове братерство.

Що б ви сказали тим громадянам, які поки не наважуються вступити до лав ЗСУ?

Для прийняття цього рішення потрібно мати силу духу. Наша Україна справді має неймовірний потенціал справжніх воїнів, але деяким справді важко наважитися через різні причини. Я після демобілізації досить тривалий час працював у тилу, донатив на ЗСУ і можу висловити свою думку із цивільного боку: перш за все має працювати рекрутинг та інформування. Адже, так здавна повелося, ми боїмося те, чого не знаємо.

Скажу так: хлопці та дівчата, обирайте собі підрозділ, професію, опановуйте її і ставайте справжніми професіоналами! Будемо раді вас бачити в нашій зграї! Пароль для знайомства в батальйоні – «Я до Бандита».