"Солдат має знати, що його життя цінне", - Олексій "Сталкер" Свинаренко про бойовий шлях, зміну війни і навчальні центри зараз

Олексію Свинаренку 32 роки. Він родом зі Звягеля, а позивний "Сталкер" отримав ще під час Революції Гідності — після протистоянь на Банковій, де був серед активістів у протигазах. Навесні 2014 року Свинаренко поїхав протидіяти проросійським виступам у Харкові та Одесі, а згодом вирушив до Маріуполя. Воював у тодішньому батальйоні "Азов", потім у "Шахтарську" в бойовій групі братчиків Дмитра Корчинського.

У серпні 2014-го він дістав осколкові поранення внаслідок танкового пострілу. У 2022 зібрав добровольчу роту, бійці якої діяли на Київщині, а після звільнення області — на Харківщині та Запоріжжі. Пізніше служив у ГУР МО, зазнав контузії та нового поранення, працював з ударними безпілотниками й долучився до розбудови штурмових військ. Нині Свинаренко є військовим оглядачем і повертається до громадської діяльності.
У великій розмові він пояснив, як змінилося поле бою від 2014 року, чому формалізм у навчанні демотивує солдата, якою має бути підготовка штурмовика та яку роль, за його словами, Валентин Манько відіграв у створенні 158-го навчального центру — одного з найкращих у системі підготовки. Окрема частина інтерв’ю — про його націоналістичний світогляд, нинішню ситуацію на фронті й у країні, тривалі атаки на Київ, діяльність Федорова, рішення влади, суспільну втому, відповідальність командира і ціну, яку його покоління вже заплатило за війну. Наведені оцінки політичних діячів, військових процесів та роботи навчальних центрів є особистою позицією співрозмовника на момент розмови.

Від Майдану до війни 2014 року

- Ваш позивний з’явився ще на Майдані. Як саме?
- Під час штурму Банкової я був у "Правому секторі". Є відомі кадри, де юнаки у протигазах і бронежилетах б’ються з тодішньою міліцією. Одним із них був я, поруч були мої хлопці. Після цього за мною й закріпився позивний "Сталкер".
- Коли для вас почався бойовий шлях?
- Навесні 2014 року. Після Майдану ми протидіяли так званій "російській весні" у Харкові та Одесі. Це було схоже на міську герилью: кілька автобусів активістів, на автобус — два-три автомати, рушниці, бити, саморобна зброя, коктейлі Молотова. Ми розуміли, що нас можуть заблокувати і що доведеться вести бій просто з автобусів.
Після одного з виїздів до Одеси ми чекали провокацій на 9 травня, але події почалися в Маріуполі. Повернулися до Києва, дісталися Жулян і ввечері 10 травня вже вилітали до Маріуполя. Так усе й почалося. Спершу був "Азов", де більше навчалися і отримали бойовий виїзд. Потім частина братчиків, зокрема я, перейшла до "Шахтарська". Там я став гранатометником і зібрав окрему групу РПГ для посилення підрозділу. Цей досвід я згодом використав у 2022-му.

- Перше серйозне поранення ви дістали саме тоді?
- Перше вогнепальне поранення було ще на Майдані. А 24 серпня 2014 року я потрапив фактично під прямий танковий постріл. Мені пощастило: я повз і зловив три осколки. Один залишився в тілі, було розірвано лівий біцепс і м’язи біля лопатки. Фізично я відновився доволі швидко, але морально було важче. Позиції прорвали, противник добивав наших бійців, а ми з бійцем на позивний "Гороб" буквально виповзали через поле. Коли згадую, це схоже на кадри з кіно.
- Чому після лікування не залишилися на фронті постійно?
- Фронт став статичним. Я не кажу, що безперервно воював із 2014-го. У 2014 році пішов одним із перших, у 2022-му теж. Між цими періодами займався громадською діяльністю, трохи бізнесом і політикою, час від часу приїздив до хлопців на фронт. Я заснував і очолював організацію "Національний спротив", для якої головними темами були українська ідентичність і протидія російському впливу.

Добровольча рота і оборона Київщини

- Як ви зустріли повномасштабне вторгнення?

- У січні 2022 я ще відновлювався після тяжкого ковіду. Приблизно 15-16 січня мене попередили, що буде велика війна. Ми зупинили основну громадську діяльність, почали закуповувати спорядження, готувати людей і проводити вишколи. До 24 лютого мали кілька конспіративних квартир і чекали на речах.
Уранці 24 лютого ми озброїли першу групу. Спочатку людей було близько двадцяти, але за кілька днів я зібрав приблизно сотню і сформував добровольчу роту. Мої бійці долучалися до боїв за Гостомель, виконуючи переважно допоміжні завдання поруч із фахівцями ГУР, тримали фланги й тили. Потім був Мощун, далі — район Лук’янівки та Нової Басані. Після звільнення Київщини одну групу спрямували на Харківщину, іншу — до Оріхова на Запоріжжі.
- А що після Київщини?
- У серпні я оформився в ГУР МО і взяв участь у двох штурмах. У першому дістав контузію, у другому — поранення від танкового пострілу під час відходу після невдалого штурму. Довго лікувався й отримав інвалідність. Пізніше перевівся до ЗСУ, служив у підрозділі ударних безпілотників, допомагав розвивати його медійну роботу. У грудні 2023-го та січні 2024 року працював як командир відділення ударних дронів у районі Авдіївки.

Коли здоров’я вже не дозволяло повноцінно воювати, мені запропонували долучитися до розвитку штурмових військ. Я працював над запитами, публічними матеріалами, айдентикою та історичною лінією нового роду військ. Зокрема запропонував гасло Deus Vult (Божа воля — лат.), яке ухвалили. Після звільнення зі служби став військовим оглядачем і почав повертатися до громадської роботи.

- Що оборона Київщини дала вам як командирові?
- Вона ще раз показала особливий український дух, якого ніхто не враховує у розрахунках. У критичний момент мобілізувалися всі. Люди, які вчора були цивільними і вперше тримали зброю, іноді важили більше за гучні заяви світових лідерів. А особисто мене відповідальність за життя підлеглих навчила притлумлювати страх. Коли відповідаєш за інших, власний страх відходить на другий план.

Поле бою без безпечного тилу

- Чим нинішня війна відрізняється від 2014-го і навіть від 2022 року?
- Війну 2014 року теж треба ділити на періоди. Влітку 2014-го були масштабні операції, авіація, артилерія батареями та дивізіонами, переважно стрілецькі бої й поганий зв’язок. Із другої половини 2015-го до 2022 року значною мірою тривало позиційне стояння: пристріляні позиції, обмежений рух, формальне припинення вогню.

Початок повномасштабного вторгнення за масштабом був схожий на літо 2014-го. Але відтоді війна знову змінилася. Один рік такої інтенсивної війни за швидкістю розвитку технологій може дорівнювати багатьом рокам мирного часу. Дрони прибрали приховане пересування спочатку для бригад і батальйонів, а тепер уже для взводів та відділень. Дешеві високоточні засоби ураження стали масовими, а межа між фронтом і тилом розмилася.
- Як це змінило підготовку піхоти?
- Раніше основною одиницею часто була трійка, а інтервали між бійцями були коротшими. Тепер частіше працюють двійками та шістками, де одна двійка може забезпечувати вогневе посилення, а інші маневрують. Загроза тепер іде не лише спереду, з флангів, із тилу чи від мін під ногами. Треба постійно дивитися в небо. Це огляд на 360 градусів ще й у вертикальній площині.
Змінилася й логістика. Там, де раніше можна було під’їхати майже до позиції, сьогодні доводиться розвантажуватися далеко в тилу і йти пішки десятки кілометрів. Великих колон піхоти вже немає. Війна не терпить простоювання: програма підготовки має змінюватися разом із технологіями і тактикою противника.

- Який урок армія вже засвоїла, а який — ще ні?
- Ми навчилися перемагати більші сили й побачили, що технологічна перевага може нівелювати чисельність та вогневу міць. Але ще не всюди зрозуміли, що солдат — не безлика одиниця, яка має механічно виконувати будь-який наказ. У війську служать добровольці, мобілізовані та кадрові військові, і для них не працюють однакові мотивації. Найкращий результат дає поєднання добровольчої ініціативи з професійною армійською системою.

Командир і ціна рішення

- Яку власну командирську помилку ви пам’ятаєте найкраще?
- Не можна розпорошувати добровольчий підрозділ між різними частинами і напрямками. Після Київщини ми відправили групи в різні регіони, і це створило проблеми з логістикою, забезпеченням і керуванням. Треба обирати один напрямок та зберігати колектив. Другий урок — уважніше обирати людей, яким доручаєш відповідальні завдання. Від їхнього рішення на полі бою залежить життя підлеглих.

- Що найважче для командира?
- Зберігати управління і правильно оцінювати ризик. Прекрасний план часто змінюється після перших пострілів. Без управління підрозділ перетворюється на натовп озброєних людей. Іноді ризик необхідний, бо без нього втрати будуть більшими. Але ризикувати заради нагороди чи красивого звіту — зовсім інша історія.

Мені важко відділяти командування від особистого болю. Я пам’ятаю загиблих друзів і людей, які були поруч. Це може заважати ухвалити жорстке рішення в момент, коли воно потрібне. Водночас командир не має права прикривати бездіяльність чутливістю: його завдання — розуміти, де ризик справді рятує більше життів.

158 навчальний центр

- Чим 158-й навчальний центр відрізнявся від інших?
- Наскільки я знаю, бійців там почали готувати ще у 2022 році. Це навчальний центр штурмових військ, де працювали фахові інструктори з реальним бойовим досвідом. З деякими я особисто воював у 2014-му та 2022 роках. Завданням центру була не лише стандартизація підготовки, а й пошук нових рішень для війни, яка постійно змінюється.
Головна різниця — пріоритет. У частині навчальних центрів більше думають про форму одягу, вигляд казарми чи формальну дисципліну, ніж про те, як солдат виживатиме в посадці під дронами. У 158-му центрі акцент робили на актуальних знаннях, тренуванні та роботі з особовим складом. Коли боєць бачить, що його справді готують, він розуміє: його життя цінують, його не відправлять у бій після кількох пострілів на полігоні.

- Чи пов’язані між собою якість навчання і моральний стан?
- Погана підготовка породжує приреченість. Мої друзі якось зайшли в населений пункт, де вже точилися бої, і побачили солдатів, які ходили відкрито попри дрони та артилерію. Ті відповідали: "Нам сказали, що ми вже всі трупи". Їх майже не підготували, і вони заздалегідь змирилися зі смертю.
Боєць має вийти з навчального центру з іншим відчуттям. Він повинен уміти врятувати себе і побратима, розуміти архітектуру поля бою, знати джерела загроз і алгоритми реакції. Він має усвідомлювати, що не залишиться сам у посадці та що в разі поранення для його порятунку задіють необхідні сили. Навчальний центр формує не лише навички, а й моральну готовність воювати та виживати.
- Якою була роль Валентина Манька у створенні центру?
- За моєю інформацією, однією з ключових. Штурмові війська і 158-й центр як один із важливих їхніх елементів створювалися за його прямого керівництва. Він шукав спонсорів, вкладав власні кошти, займався пошуком і переведенням інструкторів. Йому вдалося зібрати одних із найкращих фахівців і фактично з нічого сформувати сильний навчальний центр.

- А яким Манько був у щоденній роботі?
- Працювати з ним складно, але нормально. Він із тих людей, для яких усе мало бути готове ще вчора, тому потрібен час на адаптацію. Водночас у нього фаховий підхід, почуття гумору і здатність підбирати людей та розкривати їхній потенціал. Нам допомагало й те, що він із добровольчого середовища: ми швидко знайшли спільну мову.
У 2022 році я бачив організований ним командний пункт у районі Оріхова. Контроль обстановки, спостережні пости, управління підрозділами й планування операцій були на рівні, який до того я бачив хіба що у фахівців ГУР під час боїв за Гостомель і Мощун. Тому я вважаю, що переформатування ефективного центру без зрозумілої військової потреби було б помилкою. Системі варто виправляти слабкі навчальні центри, а не руйнувати ті, де підготовка працює.
Штурмовик це не тільки піхотинець
- Які міфи про штурмові війська ви вважаєте найшкідливішими?
- Перший — що людина, яка потрапила до штурмових військ, до кінця служби буде лише штурмувати. Досвідчених бійців бережуть. Після певного часу штурмовик може стати інструктором, сержантом, перейти до управління чи в безпілотні системи. Штурмовий підрозділ — це також оператори дронів, артилеристи, танкісти та сили забезпечення.

Другий міф — що оператор дрона завжди має значно більше шансів вижити, ніж піхотинець. У певні періоди оператори FPV і розвідувальних дронів зазнавали великих втрат. Вони перевозять багато обладнання, стають пріоритетною ціллю, а їхні позиції противник намагається швидко виявити й уразити. Безпечних спеціальностей на сучасній війні майже немає.

Політика і країна під час затяжної війни

- Як ви оцінюєте ситуацію на фронті зараз?
- Ситуація поступово змінюється на нашу користь, але про перехоплення ініціативи говорити рано. Противник ще просувається на окремих ділянках. Це підготовка до перелому, а не сам перелом.
- Київ тривалий час перебуває під постійними атаками. Чи витримає столиця таку кампанію?
- Ми вже вистояли у значно критичніші періоди. Тепер противник розтягує атаки в часі. Це сильніше тисне психологічно, бо тривоги й вибухи стають постійним тлом, але протиповітряній обороні простіше працювати, ніж під час одного надмасованого удару.
Триває технологічна гонка: ми розвиваємо мобільні вогневі групи, ворог змінює тактику, а ми шукаємо нову протидію. Час на підготовку є, але, за моєю оцінкою, Київ готується недостатньо. В інших містах усе залежить від місцевої влади. Попри це я вірю, що столиця вистоїть.

- Що сьогодні небезпечніше для країни: втома, недовіра до влади, корупція чи відсутність спільного бачення перемоги?
- Втома суспільства небезпечна, але втома армії ще небезпечніша. Недовіра до влади теж створює ризики, хоча Україна не настільки централізована і має багато центрів впливу. Корупція посилює інші проблеми, але сама по собі не є єдиним їхнім коренем.
Головною проблемою я вважаю відсутність спільного бачення перемоги та довгострокової стратегії. Ми вміємо знаходити рішення на рівні окремих підрозділів, міст чи команд, але не завжди масштабуємо їх на всю країну. Потрібно чесно називати проблеми з людьми, мобілізацією, захистом від обстрілів і фінансуванням війська, а потім визначати, хто і як відповідає за їх вирішення.
- Які рішення влади під час великої війни ви вважаєте правильними?
- У перші дні вторгнення правильними були передача частини рішень на місця, довіра до населення, видача зброї та інтеграція добровольців у Збройні сили, хоча помилок у цьому процесі теж вистачало. Важливим було рішення керівництва держави залишитися в Києві. Сильною стороною я вважаю й міжнародну політику: Україна отримала значні ресурси для оборони. Окремо відзначу підтримку української ідентичності та твердість у питанні миру: припинення вогню не повинно означати юридичну відмову від своїх територій.

- А які помилки ви вважаєте стратегічними?
- Це невдалі кадрові рішення, коли особиста лояльність важить більше за фаховість, і помилки у плануванні окремих наступальних операцій. Проблемою є й слабкість Верховної Ради, яка не має належного авторитету в суспільстві та не відповідає масштабу нинішніх загроз.
Армію і мобілізацію потрібно змінювати, але реформа не є доброю лише тому, що її назвали реформою. Технологічний перехід відбувається поступово. Відмовлятися від старого підходу можна тоді, коли вже є готова альтернатива, а не раніше. Інакше зміни лише поглиблять наявні проблеми.
- Як ви оцінюєте діяльність Федорова у військово-технологічному напрямі?
- Для мене це суперечлива фігура. Позитив — свіжа енергія та увага до технологій. Але робити ставку на один засіб ураження неправильно. Перевагою України був широкий ринок виробників дронів і конкуренція між командами. Монополізація закупівель звужує її та створює ризик технологічного відставання.
За моїми спостереженнями, реформа контрактів не дала помітного результату: серед сотень знайомих військових я знаю лише одиниці, які скористалися такою можливістю. Більший ефект могли б дати фінансові стимули й залучення іноземних добровольців.

Проєкт залучення іноземців, який просувала команда Федорова, на мою думку, був надто бюрократичним. Рекрутер залежав від документів з боку підрозділів і без зв’язків у системі не міг планувати роботу. Через це вже наявні рекрутери втратили можливість працювати, а наслідки проявляються з часом.
- Де для вас проходить межа між політичною дискусією і небезпечною дестабілізацією?
- Україні потрібні свобода слова, свобода поглядів і активне громадське життя. Водночас під час такої тяжкої війни треба бачити межу, за якою політична боротьба перетворюється на хаос, яким скористається ворог. Це не аргумент проти критики влади. Це вимога розуміти ціну власних дій і не руйнувати державні механізми без готової заміни.
Правий світогляд і майбутня Україна
- Як ви визначаєте власні політичні погляди?
- Радше як світоглядні. Я дотримуюся правих поглядів, але вважаю, що старі праві ідеї відмирають, а нова цілісна ідеологія ще не сформована. Для мене націоналізм ставить у центр цінність нації та її здатність сформулювати власну мету. Держава в цій конструкції — інструмент, а не остаточна мета.

Українська національна ідея тривалий час зводилася до здобуття державності, бо ми століттями її не мали. Але держава вже є, тому потрібна відповідь на наступне питання: заради чого вона існує і куди має вести суспільство. Війна зробила частину націоналістичних тез масовими, але сама по собі не створила нової ідеї. Її ще доведеться сформулювати.

- Чи змінилися ваші погляди за роки великої війни?
- Основна лінія не змінилася, але змінилися оцінки людей і подій. Я більше не ділю американську політику на "хороших республіканців" і "поганих демократів": притомні та відірвані від реальності люди є в обох таборах. Після 24 лютого я переглянув критичне ставлення до Володимира Зеленського. Натомість погіршилося моє ставлення до Валерія Залужного після контрнаступу та до Олексія Арестовича після його політичної еволюції. Це мої особисті оцінки, а не претензія на остаточну істину.

- Якою ви бачите роль ветеранів після війни?
- Не кожен військовий автоматично стає елітою, але серед людей, які пройшли фронт, частка відповідальних і здатних служити державі буде вищою. Вони заплатили здоров’ям, роками життя і пам’яттю про загиблих побратимів. Держава має допомогти їм інтегруватися, а суспільство — не ставитися до них як до небезпечних чи відчужених людей.

Якщо цього не зробити, частина ветеранів може опинитися поза нормальним життям, а наслідками стануть залежності, самогубства й криміналізація. Я вже знаю людей, які після війни згоріли від алкоголю, наркотиків або пішли з життя. Це не абстрактна майбутня проблема, вона вже поруч.

Ідея, що тримає після втрат

- Що допомагає вам не зламатися після поранень і років війни?
- Ідея і принципи. У моєму житті були періоди без грошей і житла, коли доводилося буквально виживати, але я продовжував свою діяльність. Водночас людина з мізками має сумніватися у власній правоті. Я довго перевіряв свої переконання, читав, ставив собі незручні питання. Сумнів не послаблює ідею, якщо після нього ти можеш пояснити, чому залишається на своєму шляху.
- Як підтримувати мотивацію, коли швидкої перемоги не видно?
- Радіти малим результатам і порівнювати їх із минулим. Колись удар по невеликому об’єкту на території Росії був величезною перемогою, тепер таких можливостей більше. Треба бачити не лише відстань до мети, а й пройдений шлях.

- Чого ви боїтеся найбільше?
- Військової поразки. Особисте життя цінне, але життя нації важливіше. Українці віддають життя за Україну, тому не варто забувати пролиту кров найкращих людей і будувати успішну країну.


Джерело: Телеграм